РЕГІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ ДОНБАСУ НА ПРОТИВАГУ УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІЗМУ (НА ОСНОВІ МАТЕРІАЛІВ ДОНЕЦЬКОЇ ПРЕСИ)
УДК 323.1(477.6)(045)
РЕГІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ
ДОНБАСУ НА ПРОТИВАГУ УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІЗМУ (НА ОСНОВІ МАТЕРІАЛІВ ДОНЕЦЬКОЇ
ПРЕСИ)
Бойко
З.О.,
студентка
ІІІ курсу спеціальності "Міжнародні відносини” Маріупольського державного
університету
У сучасній науковій
дискусії дуже часто поряд з питанням національного патріотизму виділяють так
званий «територіальний патріотизм». За словами Шарля Ріка: « Фактор
регіональної ідентичності є «націолітарним» (тобто подібним національному,
таким, що імітує національний) утвердженням регіонального колективу, «голосом»
регіональної групи.» [9].
Цей феномен можна чітко
побачити на прикладі регіону України, а саме Донбаса. Для початку треба
розібратися, що представляє собою Донбас. З точку зору економічного розвитку
Донбас являє собою один з найрозвинутіших регіонів України.Тут зосереджено близько 200 промислових
підприємств, 300 родовищ корисних копалин, майже шоста частина населення країни
мешкає у цьому регіоні. Крім того, Донбас є мультикультурним регіоном.
Більшість населення тут становлять етнічні росіяни (близько 40%), кількість же
українського населення становить близько 60 %, також у регіоні мешкаютьгреки (близько 2%) білоруси (0, 92%), татари,
вірмени,євреї, азербайджанці, болгари та інші. Близько 80 % населення
розмовляють російською мовою, не дивлячись на домінування українського
населення. У регіоні дуже потужний вплив Росії а разом з нею і поваги до
радянського минулого (промислові потужності Донбасу формувалися саме у
радянські часи, коли Донбас був одним з найвпливовіших промислових, культурних
та наукових центрів СРСР).
Слід зазначити, що до 2004
року мешканці Донбасу не ідентифікували себе з цим регіоном. Це пов’язано з
тим, що після розпаду Радянського Союзу, Донбас втратив свою перевагу, як
промисловий центр, крім того, робочі професія (шахтар, металург) перестали бути
популярними, «людина праці», яку оспівувала ідеологія СРСР відійшла на другий
план. Але ситуація докорінно змінюється після президентської кампанії 2004
року, коли Донбас, як регіон, протиставляється Західній Україні (у промовах
політиків, телезверненнях, тощо). Самеу
цей час проходить усвідомлення себе, але не як української спільноти, а як
окремого регіону, який «годує країну». Але все-таки простежується
невизначеність у само ідентифікації, бо мешканці, з одного боку, не готові
стати частиною РФ (якщо б таке рішення підтримувалося Росією, то можливо, мало
б інший результат), а з другого, не вважають себе частиною України.
Особливе місце у структурі
Донбаського регіонального патріотизму займає відкидання героїки періоду
здобуття Україною незалежності, а саме дискусія навколо особистості С. Бандери
та Р. Шухевича (лідерів ОУН, УПА).
За результатами
моніторингу основних електронних ресурсів Донецького регіону (за 2009-2011 рр.),
а саме: «Донецький комунікаційний ресурс» - dkr.com.ua, «Донецкие Новости»- dnews.donetsk.ua, «Донбасс» - donbass.ua.,
«Портал неполітичних новин» - ngo.donetsk.ua, «Український портал Донеччини» -
hatanm.org.ua, «Остров» - ostro.org, «Интернет-газета Донбасса»- dn.ua та інш., нами було визначено основні
постулати, якими керується донецька преса, характеризуючи образи цих
особистостей.
По-перше, багато видань та
авторів концентрують свою увагу на фактах співпраці Бандери з німцями, та їх
антирадянській діяльності. Дуже часто у цьому ракурсі простежується згадування
фашизму, або ж порівняння дій УПА з діями фашистів. «Так называемая инициатива
по присвоению звания Героя Украины фашистскому прихвостню Степану Бандере
целиком и полностью вписывается в тот курс на возрождение фашизма, который
президент Украины Ющенко проводит с первых дней своего правления», [8] - це
одна з найпоказовіших цитат з цього блоку. Слід взагалі відзначити, що
Донецький комунікаційний ресурс є найбільших категоричним у висвітлюванні цієї
тематики, не наводить альтернативних точок зору.
По-друге, ряд ЗМІ виділяє
політичну направленість рішення В. Ющенка, про надання звання Героя України С.
Бандері, підмічаючи, що це відбулося під час закінчення президентського строку
В. Ющенка. І відчуваючи, що перемога на наступних виборах буде не його, він
навмисно робить цей своєрідний «піар-хід», щоб «розколоти» Україну. «Что до
Бандеры, то, понятное дело, Ющенко нужно успеть сделать его «героем» до
окончания срока президентских полномочий. Второй срок ему не светит» [5].
По-третє, особливу увагу донецькі
ЗМІ приділяють тому факту, що за правління Ющенка почалось «переписування»
історії, нав’язування у шкільних підручниках, у виховання молоді «ідеалів
Західної України», що на їх думку може призвести до хибного уявлення молоді про
власну історію та долю свого народу, про нав’язування фашистських стереотипів. «Из
школьного учебника истории: «Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці
з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за
незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського
народу».Здесь есть два момента. Во-первых, написано, «співпраця з німцями», а
не с фашистами, что немаловажно, ведь советские войска воевали не с немцами, а
с фашистами, с которыми бандеровцы были в союзе. Во-вторых, всем известны
жестокости бандеровцев не только против поляков, евреев, русских, но и против
жителей западной Украины. Учебник об этом умалчивает, преподнося украинских
национал-фашистов в ореоле борцов за «незалежність» [2].
Вчетверте, цікавими є асоціативні ряд.и, що будує донецька преса.
Так, Бандера тут стоїть у одному ряду зі Сталіним, Гітлером. І навіть, ті
заяви, що, нібито, не характеризують Бандеру, Шухевича негативно, між тим
іншим, ставлять їх у один ряд з особами, що беззуперечно сприймаються негативно
населенням України, підкреслюючи, навіть, що «..Указы президента или судебные
решения, касающиеся Шухевича, Бандеры или Сталина не изменит отношения к ним
людей» [3]. У той же час західні ЗМІ проводять інший асоціативний рядок.
Порівнюючи Бандеру з іншими видатними історичними особами, що захищали
незалежність власних країн. «Засудили
Бандеру? Завтра можуть засудити Черчілля і Рузвельта» [4].
По-п’яте, крім цих
асоціативних паралелей, донецькі ЗМІ також полюбляють протиставляти героїв УПА
героям Великої Вітчизняної Війни. Акцентуючи увагу на тому, що «справжнім» героям
не приділяється увага, у той час, як суспільству нав’язується культ Бандери та
Шухевича, що бавить під сумнів всю історію Великої Вітчизняної війни. Ветеран
ВОВ: «Какой же Бандера, Шухевичгерои,
если они убивали советских людей – наших, кто воевал против немцев, а теперь
они тоже хотят быть наравне с нами. Несправедливо. Нам обидно» [6].
І в останнє, зважаючи на
про-європейський курс зовнішньої політики України, донецькі ЗМІ активно
концентрують свою увагу на тому, що героїзація Бандери наносить шкоди міжнародному
іміджу України та ставить під загрозу її авторитет серед Європейських сусідів.
Особливо, підкреслюється негативна реакція поляків на надання звання Героя
України С. Бандері, що за думкою багатьох авторів ставить під сумнів
європейський шлях розвитку України. «Я
не знаю думки Віктора Ющенка. Я знаю точно, що коли поляки обурюються, коли
світова спільнота обурюється тому, що фашистських посібників, людей, які
знищували євреїв, роблять героями країни Україна. Як це назвати?» [7] -
відзначив А. Близнюк.
Таким чином, ми бачимо, що
у донецьких ЗМІ відкидання героїки Західною України періоду здобуття країною
незалежності будується на основних постулатах: звинувачення у фашизмі (і, як
наслідок, уособлення поняття «націоналізм» з «фашизмом»), у «переписуванні»
історії, у незаконних діях В. Ющенка щодо присвоєння звання героя С. Бандері,
зниження світового авторитету України у зв’язку з цим питанням. Це пов’язано з
тим, що регіональний патріотизм Донбасу формується на основі цінностей
колишнього Радянського Союзу та спадку радянського способу мислення, що є
цілковито природно,зважаючи на близькість регіону до Росії. А факти
мультикультурності регіону, особливостей його економічного розвитку дають змогу
донецькій пресі прямо протиставляти Донбас Західній Україні, яка живе «за
рахунок дотацій Східної України». «Как показала уже Великая Отечественная
война, а затем и развитие постсоветской Украины, галичане практически не имеют
ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном,
ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные
союзники. Более того, наши союзники и даже братья - их враги, а их
"герои" (Бандера, Шухевич) для нас - убийцы, предатели и пособники
гитлеровских палачей» [1], - самая известная цитата Д.Табачника.
3.Герман считает, что
Бандера, Шухевич и Сталин останутся героями украинцев [Электронный ресурс]. —
Режим доступа : http://www.donbass.ua/tags/stepan-bandera.html.
— Название с экрана.
Благодарю, Георгий, за отзыв) твое мнение очень важно и интересно для меня) Согласна со всем. Но думаю, что этот так званый "региональный патриотизм" создался массировано, искусственно, ведь до президентской кампании 2004 года никто и не думал противопоставлять Донбасс Украине, да и сами дотчане (и мы в том числе) не идентифицировали себя как жителей именно Донбасса. Политическая власть создала так называемся эффект "осажденной крепости ", о котором нам с 1 курса говорит Максим Владимирович, т.е. консолидировало общество, найдя "нового" врага. Мое мнение о том, что эти проблемы создаются специально, подтверждает и высказывание В. Януковича о присвоении Бандере статуса героя Украины, которое гласит, что Ющенко принимал это решение уже зная, что ему не грозит след. срок, специально, чтобы на этой инф. волне разъединить и без того не прочный союз регионов Украины. Я думаю, для того, чтобы исправить подобную ситуацию достаточно проводить фестивали, концерт, конференции и т.д. направленные на объединение регионов, побольше позитива в прессе, или хотя бы альтернативных материалов, и тогда эта проблема (которая как заметил Георгий) уступает по важности проблемам соц.эконом. развития государства решится сама собой!)
продовження до коментару По-друге, давайте будемо меркувати раціонально, а не з боку "квасного" патриотизму, "історичної правди" (якої не буває), проблеми "переписування історії". Іншими словами наступним кроком після створення соціально-економічного фундаменту національної єдності, необхідно нівелювати ті ментально-культурні фактори (стереотипи), які слугують причиною протистояння між населенням регіонів України. Одним з таких надуманих стереотипів є "проблема переписування історії". Якщо розглядати історію ні очами маргиналу, фанатика або расиста, а з точки зору представника середнього класу, зацікавленого в постійному підвищеннні власного економічного благополуччя (для чого потрібна міцна економіка та зовнішньополітичний авторитет), то він буде бачити історію з точки зору націнальних інтересів України (безпека громодян України у будь-який точці земної кулі, недоторканність національних кордонів, підтримка дінамічного економічного розвитку держави), а значить не з точки зору дій Бандери, Сталіна чи Леніна, а з точки зору потенційного носія, борця за існуючу державність, добробут та самовпенненість громодян, тобто з точки зору українського народові та йогог союзників, який зробив усе можливе для досягнення Україною незалежності, звільнення від національного гніту держав, куди входили українські землі (особливо в период 1921-1991 рр.), влада яких обмежувала український народ та інших автохтонів (корінних мешканців України) в реалізації національного самовизначення, в особистих правах. Взагалі громадянам України важливо знати історію українського народу, боротьби за державність, але не потрібно заціклюватись на даній проблемі, потрібно тверезо дивитися у майбутнє та долати існуючи перешкоди, які існують для власних та національних інтересів. Також необхідно врегулювати мовне питання, не робити з нього реальну проблему. Так чи інакше, фактично, кожен громадянин або мешканець України розмовляє на тій мові на яку він вважає для себе близчою. Проте, незважаючи на це усі громодяни України, незважаючи на етнічне походження) досить вільно спілкуються державною мовою, яка фактично є більш розповсюдженою. Проте на мій власний погляд, ураховуючи досвід досягнення мовного консенсусу в США, не є обовязковим прописувати статус мови. Мова не повинна бути державною, вона повинна бути офіційною, ураховуючи більшу кількість її носіїв (яку в нашій державі складають етнічні українці). Останнім важливим кроком для створення національної єдності є відмова від розуміння поняття нації в етнічному розумінні (нація=етнос). Нам потрібно бути прихильниками політичного розуміння нації (нація=громодянин України), незважаючи на етнічну належність (хоча вона є також важливою, як особисте право кожної людини ), для недопущення виникнення конфліктів, особливо побутових, на етнічному підгрунті, або етнічної напруженості серед різних етносів України. По-третє досягнувши національної єдності на соціально-економічному фундаменті, зникне ототожнення себе з конкретним регіоном, а кожен громодянин України буде ототожнювати себе з політичною батькивщиною Україною. Саме тому чітка визначеність, свідомість та впевненість серед громодян України, а значить і серед політичної еліти буде сприяти формуванню чіткої, раціональної та гнучкої зовнішньополітичної стратегії України, основою якої повинні бути національні інтереси, захист та задоволення яких повинні бути вищою цінністю. P. S. Дякую автору статті за висвітлення актуальної проблеми нашого суспільства та держави.
По-перше, хотів би сказати, що взагалі дана стаття, матеріал викладений в неї досить чітко актуалізує та підкреслює наявність в суспільстві нашої держави, ментальності українців, та в масовій культурі України протиречивої, і в той же час актуальної проблеми розкілу в українській нації ( з політичної точки зору ), який відображується у тому числі у т.з. "регіонального патріотизму" Донбасу, або т. з. "націоналізму" регіонів Західної України. По-друге хотів би зазначити, що на мій погляд, явища подібні "регіональному патріотизму", а точніше ментально-культурного сепаратизму є проблемою, яка актуальна не тількі для України, але й для деякіх розвинутих країн світу ( побутова ворожнеча та антагонізм між валонами та фламандцями в Бельгії, мовне протистояння мешканців Квебеку та іншого населення англомовної Канади ). По-третє, хотів би зазначити, що відсутність єдності серед громодян є пагубним для розвитку будь-якої держави не тількі у внутрішньополітичній сфері, але й в зовнішньополітичній сфері. Невизначеність зовнішньополітичних приоритетів серед населення держави, що знаходиться в ментально-культурному розколі, означає подібну невизначеність серед представників політичної еліти, а значить сприяє низькому іміджу держави на міжнародній арені. Тобто, якщо брати випадок України, то простежується тенденція загострення ментально-культурного протистояння та відмеження не тільки з боку представників Донбасу та Галічини, але й з боку мешканців АРК, Закарпаття, півдня України (ідентифікація себе з румунами). Саме тому, все це є свідченням того, що проаналізована автором проблема регіонального патриотизму (фактично як східноукраїнського, так і західноукраїнського, оскільки не треба ототожнювати поняття "націоналізм" з "фашизмом", "націоналізмом", оскільки фашизм та нацизм це ультраправі політичні ідеології, а націоналізм є синонимом патриотизма), є одним з факторів низького авторитету нашої держави на міжнародній арені, відсутності самостійності в визначенні зовнішньополітичних приорітетів, основною причиною ментально-культурного розкілу України, а у випадку подальшого загострення даної проблеми можливі також потенційна трансформація ментально-культурного сепаратизму-патриотизму у справжній етно-територіальний сепаратизм, який є реальною та більш ніж актуальною проблемою сучасності, яка може створити загрозу для територіальної цілісності України, нівелювання українського соціо-культурного поля як дійсності. З цього приводу потрібно шукати шляхи подолання "патриотизму" окремих регіонів України, як західних, так і східних та зробити явище загальноукраїнського патриотизму дійсністю та вищою цінністю для кожного громодянина України незважаючи на етнічне походження, релігію, соціально-економічний статус, а також регіональне мешкання. Нам, громодянам України, не потрібні вічні дискусії навколо приоритетності та важливості Донбасу чи Західної України, навколо національних героїв Бандери чи Сталіна, а можливо й Леніна, навколо мовного питання чи потрібної кількості державних або регіональних мов - нам потрібні чіткткі та конкретні рішення з приводу подолання регіонального обосіблення та збереження ментально-культурної цілісності України, як гарантії територіальної цілісності, внутрішніх та зонішніх успіхів, а також дінамічного розвитку в соціально-економічній, політичній, ментально-культурній сфері. По-перше необхідно створити міцний фундамент національної єдності. Помилкою В. А. Ющенка була стратегія на "формування культурно-мовного фундаменту" українського суспільства, національної єдності. "Ні культурою єдиною живе українське суспільство". Перш за все, наше суспільство турбують соціально-економічні проблеми, низький рівень життя, а також відсутність середнього класу в соціальній стратифікації (серед слоїв населення України). Саме тому, в першу чергу необхідно провести відповідні соціально-економічні реформи шляхом подолання хабарництва, безробіття, низького рівня життя, підвищення дотаційних галузей економіки України (с/г). В результаті повинен сформуватися міцний середній клас громодян України, незважаючи на регіональну належність, який має самодостатність, впевненість у майбутньому житті, можливості власного уряду та держави, для якого не є потрібним орієнтуватися на сусідні держави та казати чи є добре в Росії або Румунії чи Польщі, та ні., або вважати чи є Донбас краще ніж Західна Україна чи ні. Іншими словами необхідно щоб не було великого соціально-економічного розриву у розвитку регіонів України, а також важливо забезпечити домінування в усіх сферах, у тому числі політичного, життя міцного, самодостатнього середнього класу. Саме тому маючи економічний добробут усі мешканці України будуть менш зважати на ментально-культурні стереотипи, що призводять до т. з. "регіонального патриотизму".
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
