УДК 327.56 (045)

ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Мухіна М. О.,

студентка ІV курсу спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету

Кінець двадцятого і початок двадцять першого століття характеризується зростанням кількості етнічних і релігійних конфліктів внутрішнього характеру, які подекуди переходять у запеклі громадянські війни. У процесі перебігу цих конфліктів відбуваються масові порушення основних прав багатьох людей. Тому не випадково світова спільнота шукає можливості ефективної протидії таким фактам. Миротворче і гуманітарне втручання є саме однією з таких можливостей. Проблема ролі і місця миротворчості, у тому числі й гуманітарної інтервенції, в сучасній системі міжнародних відносин заслуговує уваги і вивчення перш за все тому, що подібна діяльність переживає в даний час період бурхливого зростання.

Концепція «гуманітарного втручання» є однією з основних проблем світової політики. Її правомірність, зміст і застосування в контексті світопорядку, що формується, відноситься до розряду гострих і теоретично суперечливих дилем сучасності, які не мають однозначного вирішення. Проблематика втручання з гуманітарних міркувань привертає до себе увагу протягом тривалого часу, проте найбільший інтерес до неї з’явився після гуманітарної інтервенції НАТО у Федеративній Республіці Югославії, тобто наприкінці ХХ століття. З точки зору еволюції миротворчої діяльності косовська акція стала кульмінаційним моментом у розвитку сучасних поглядів на теорію та практику врегулювання конфліктів і, тим самим, у деякій мірі — рубіжної віхою у трансформації міжнародно-правової системи і структури безпеки.

У сучасній історіографії існує два основних трактування поняття «гуманітарна інтервенція». Перше, так зване «широке», найповніше та найбільш структуровано представлено в роботах Д.Шеффера [5]. Згідно з запропонованою ним класифікацією, гуманітарна інтервенція включає наступні види:

I. Примусова гуманітарна інтервенція (заздалегідь не узгоджена з урядом країни, що піддається вторгненню):

— примусова гуманітарна інтервенція з використанням сили;

— примусова гуманітарна інтервенція без використання сили (дипломатичні й економічні санкції).

ІІ. Непримусова гуманітарна інтервенція:

— непримусова озброєна гуманітарна інтервенція (миротворчі операції, узгоджені з урядом країн, в яких вони проводяться);

— непримусова гуманітарна інтервенція без використання сили (гуманітарна допомога).

Інше, так зване «вузьке» розуміння даного терміну визначає гуманітарну інтервенцію як втручання у справи суверенної держави із застосуванням сили з гуманітарних причин (з метою захисту прав людини) без санкції Ради Безпеки ООН. Таке трактування найчастіше наводиться експертами з даного питання та обгрунтовується в роботах В.Д.Вервея [6; 7], Д.Кріциотіса [4].

Оскільки поняття гуманітарної інтервенції є відносно новим у теорії міжнародних відносин, на сьогодні не існує єдиного його визначення. Зазвичай політологи, погоджуючись з Дж.Холзгрефом, трактують гуманітарну інтервенцію як «застосування сили або загрозу силою, здійснювані державою або групою держав за межами своїх кордонів без згоди країни, на території якої застосовується сила, і направлені на запобігання або припинення масштабних і грубих порушень основних прав людей, які не є громадянами цих держав» [3, с. 98]. Зрозуміло, вказівка на те, що зовнішні сили мають право втручатися у внутрішні справи суверенних держав, формує нове відношення до непорушності державного суверенітету.

Історично ідея гуманітарної інтервенції не є новою, її розробляли ще прихильники класичної ідеалістичної концепції міжнародних відносин у першій половині ХХ століття, наголошуючи на домінуванні принципу дотримання прав людини в межах окремої держави та в міжнародних відносинах. Знову до цієї ідеї повернувся в 1968 році Б.Кушнер, і саме з цього часу поступово почало формуватись більш – менш сучасне уявлення про гуманітарну інтервенцію. Історія на той момент уже мала декілька прикладів застосування сили під гаслами, які можна вважати гуманітарними. Це вторгнення нацистської Німеччини в Чехословаччину під приводом «захисту прав сілезьких німців» у 1938 році, а також уведення військ країн Варшавського договору до тією самої Чехословаччини у 1968 році з метою «захисту народної демократії» [1]. Ці події, а головне – аргументи для їх виправдання свідчать, що тією чи іншою мірою великі держави використовували прототип гуманітарної інтервенції для досягнення власних інтересів.

Проте чому інструментом зовнішньої політики була обрана саме гуманітарна інтервенція, адже вона прямо порушує один із основних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН – принцип державного суверенітету? Формально принцип суверенітету держав і досі залишається основою міжнародного права, і саме з нього походить твердження про рівність прав усіх учасників міжнародних відносин і принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, хоча зрозуміло, що в глобалізованому світі актори міжнародних відносин уже не можуть дозволити собі пасивно спостерігати за подіями в інших куточках світу, бо зв‘язки між усіма гравцями на міжнародній арені стали занадто тісними. Тут виключно важливим є розуміння точки зору західної ліберальної традиції, за якою вважається, що будь-які права держави – включаючи й право на суверенітет – є похідними від прав громадян, які в ній проживають. Саме з цього виникають принципи, зафіксовані в Хартії прав людини ООН – наприклад, право окремої особи обирати країну проживання [1]. Зрозуміло, що принцип суверенітету як такий не є абсолютним, а тим більше беззаперечним, оскільки першоджерелом його вважаються права людини. Система міжнародних відносин, побудована на ньому, із самого початку не може бути досконалою. Про це і свідчить практика – права багатьох держав свідомо обмежувалися іншими країнами, і особливо помітним це протиріччя стало наприкінці ХХ століття.

У різні історичні епохи поняття, зміст та обсяг прав і свобод людини не були однаковими. Ще порівняно нещодавно права людини регулювалися виключно внутрішньодержавним правом. Держави – учасниці міжнародних відносин виходили з того, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції, межі якої є історично рухливими. Держави самі встановлюють такі межі, піддаючи міжнародно-правовому регулюванню ті чи інші питання внутрішніх стосунків. Старе, традиційне міжнародне право, розглядаючи взаємини між державою та її власними громадянами, робило лише один виняток. Вважалося правомірним застосування сили в гуманних цілях аж до розв'язання війни в односторонньому порядку для захисту життя і майна своїх громадян, які перебували на території іншої держави, а також національних та інших меншин. Право на таку «гуманітарну інтервенцію» грунтувалося на передумові, що кожна держава нібито має міжнародні зобов'язання гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися.

Проте деякі вчені – прихильники теорії гуманітарної інтервенції визнавали її застосування правомірним виключно проти «нецивілізованих» держав.

Розділяючи точку зору про законність інтервенції в ім'я гуманних цілей, значна кількість дослідників вважала, що право на подібну інтервенцію виникає не в односторонньому порядку, а в результаті рішення групи держав.

Після Першої світової війни й утворення Ліги Націй право держави на інтервенцію піддається певним обмеженням. Якщо в період, що передує формуванню Ліги Націй як інституту, міжнародне право практично визнавало право держави на війну, яке обгрунтовувалося різними приводами, то Статут Ліги Націй серйозно обмежував право держав – її членів вдаватися до війни та передбачав санкції для порушників.

Після Першої світової війни головними союзними державами були укладені угоди з вісьмома європейськими державами і Туреччиною, за якими ці держави брали на себе зобов'язання надати особам, які належать до меншин за расою, релігією та мовами, ті ж права, що й іншим своїм громадянам. Зобов'язання держав щодо захисту меншин були поставлені під гарантію Ліги Націй. Проте держави - члени Ліги Націй не ставили перед собою завдання виробити універсальний міжнародний документ, який містив би норми про повагу і дотримання хоча б елементарних прав і свобод людини.

У період, що передує створенню Організації Об'єднаних Націй, обмеженою кількістю держав були укладені перші міжнародні угоди. До них належать договори і конвенції, що містять положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про припинення торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних та мовних меншин, а також про певні права людини під час збройних конфліктів. Метою цих угод було не створення всесторонньої системи міжнародного захисту прав людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Відповідно до принципу суверенної рівності права людини в той період розглядалися міжнародним співтовариством як такі, що входили виключно до внутрішньої юрисдикції держав, а тому підлягали регулюванню національним законодавством.

Ще у 1945 році ООН визначила, коли і за яких умов гуманітарна інтервенція може бути проведена. Головний критерій подібної операції: військові підрозділи переслідують гуманітарні цілі - запобігання загибелі мирного населення. Отже, під гуманітарною інтервенцією вже слід розуміти здійснювані ззовні збройні дії в певній країні для запобігання або припинення там гуманітарної катастрофи, тобто масових акцій насильства з численними жертвами та біженцями.

Як відомо, Статут ООН передбачає законну з точки зору міжнародного права можливість застосування сили тільки у двох випадках. Перший - індивідуальна або колективна самооборона у відповідь на збройний напад на члена ООН. Другий - з санкції Ради Безпеки при загрозі міжнародному миру і безпеці, рішення про наявність якої приймає сама Рада. Протягом півстоліття Статут ООН залишався основою всієї системи міжнародних відносин, забезпечуючи стабільність і порядок у світі. Особливо гостро постала проблема гуманітарної інтервенції у зв'язку з останніми подіями в Афганістані та Іраку.

Таким чином, на сьогоднішній момент складається наступна ситуація: гуманітарна інтервенція, де-юре неприпустима без санкції ООН, де-факто є реальністю сучасної світової політики [2]. Крім того, найважливішою проблемою виявляється практична неможливість примирити сучасне міжнародне право з практикою гуманітарних інтервенцій, знайти оптимальний баланс між правомочністю і обгрунтованістю подібного втручання. Але ключовою проблемою в сучасному міжнародному праві, а відтак і в міжнародних відносинах, виявляється відсутність загальновизнаних норм і принципів застосування гуманітарної інтервенції як інструменту зовнішньої політики держав, причому таке непорозуміння неабиякою мірою залежить від багатоваріативності трактування самого поняття гуманітарної інтервенції.

Список використаних джерел

1. Братерский М.В. «Гуманитарная интервенция» во внешней политике Вашингтона / М.В.Братерский // США — Канада: экономика, политика, культура. — 2005. — №10 (430). — С.43 — 55.

2.    Танья Г. Гуманитарная интервенция и гуманитарная помощь: эхо прошлого и перспективы / Г. Танья // Белорусский журнал международного права и международных отношений. — 1998. — № 4. — С. 32 — 56.

3.   Holzgrefe J. The Humanitarian Intervention Debate / J. Holzgrefe // Holzgrefe J., Keohane R. (eds.) Humanitarian Intervention: Ethical, Legal and Political Dilemmas. — Cambridge : Cambridge University Press, 2003. — P. 96 — 118.

4.  Kritsiotis D. Reappraising Policy Objections to Humanitarian Intervention / D. Kritsiotis // Michigan Journal of International Law. –—1998. — № 4. — P. 37 — 41.

5.   Scheffer D. Post-Gulf War Challenges to the UN Collective Security System : Three Views on the Issue of Humanitarian Intervention / D. Scheffer. — Washington, DC: United States Institute of Peace, 1992. — 182 p.

6.  Verwey W. D. Humanitarian Intervention under International Law / W. D. Verwey // Netherlands International Law Review. — 1985. — № 3. — P. 35 — 42.

7.                 Verwey W. D. Humanitarian Intervention : The Current Legal Regulation of the Use of Force / W. D. Verwey. — The Hague, 1986. — 132 p.