УДК 061.1(5-191.2)"312"(045) ОРГАНІЗАЦІЯ ДОГОВОРУ ПРО
КОЛЕКТИВНУ БЕЗПЕКУ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ АЗІЇ
Кисель А. С.,
студентка ОКР «Магістр» спеціальності «Міжнародні
відносини» Маріупольського державного університету
У 1991 р., після розпаду СРСР, колишні радянські азіатські республіки
вперше здобули державність у сучасних національно-територіальних межах. Разом з
тим країни регіону розрізняються за політичним і соціальним устроєм,
організацією економічного життя, стратегічними пріоритетами у зовнішньополітичній
сфері і за рядом інших параметрів [1, с. 4].
В даний час в Центральній Азії перетинаються інтереси декількох великих
регіональних (Росія, Китай, Іран, Індія, Туреччина) і позарегіональних (США)
держав. Проблемами забезпечення безпеки в регіоні в різній мірі займається
цілий ряд організацій – СНД, ОДКБ, ШОС, НАТО, ОБСЄ, що містить у собі ризик
появи певного паралелізму в їх діяльності у зв'язку з нечітким розмежуванням
повноважень і сфер відповідальності між діючими в Центральній Азії структурами.
Так, наприклад, боротьба з тероризмом, екстремізмом і наркотрафіком стоїть на
порядку денному всіх перерахованих організацій. У зв'язку з цим виникає
закономірне питання: яке місце в системі центральноазіатській безпеці займає
кожна з цих організацій?
З урахуванням того, що військова інфраструктура СРСР була нерівномірно
розподілена по його території, питання забезпечення безпеки на пострадянському
просторі в цілому і в Центральній Азії зокрема гостро постало відразу після розпаду
союзної держави і руйнування єдиної системи оборони. Жодна з нових держав не
виявилася здатною ефективно забезпечити національну безпеку тільки на
односторонній основі. Вже в 1992 р. з'явилися пропозиції щодо збереження єдиної
військової інфраструктури нових незалежних держав, причому пропозиції виходили
в першу чергу не від Росії, а від Казахстану, Таджикистану, Вірменії та низки
інших членів
СНД [3, с. 25].
На початку 1990-х рр.. у своїх підходах до забезпечення безпеки нові
незалежні держави як і раніше наголошували на співробітництві в рамках
традиційного оборонного військового союзу. Підписаний 15 травня 1992 р. у
Ташкенті ДКБ спочатку створювався як механізм колективної безпеки в рамках СНД.
На момент набрання чинності в квітні 1994 р. учасниками Договору стали дев'ять
країн – Азербайджан, Вірменія, Білорусія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Росія,
Таджикистан, Узбекистан.
На думку деяких дослідників, ряд не дуже чітко прописаних деталей Договору
з самого початку зробив його недостатньо ефективним. Так, в ньому нічого не
говориться про дії на випадок збройного конфлікту між державами-учасниками СНД.
Фактично це договір про колективну оборону проти зовнішньої агресії. У квітні
1999 р. Азербайджан, Грузія та Узбекистан не продовжили свою участь у Договорі.
І дійсно, ДКБ не допоміг врегулювати конфлікти ні в Нагірному Карабасі, ні в
Південній Осетії й Абхазії, де для проведення миротворчих операцій були задіяні
механізми угод між сторонами конфлікту і Росією. Миротворча операція в
Таджикистані, де почалася громадянська війна, проводилася за мандатом СНД,
тобто на основі консенсусу держав-учасниць Співдружності. Вийшовши з ДКБ,
Узбекистан відразу ж вступив в альтернативного СНД і Договору про колективну
безпеку форуму ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова),
причому Грузія і Азербайджан також покинули ДКБ. До цього часу стало очевидно,
що різновекторні інтереси держав-учасниць СНД не дозволять вибудувати єдину
систему колективної безпеки в рамках цієї організації [3, с. 25-26].
Оскільки шість країн ДКБ прагнули продовжити інтеграцію в цьому напрямку,
за рішенням московської сесії Ради колективної безпеки (14 травня 2002 р.)
почався процес перетворення ДКБ в повноцінну міжнародну організацію –
Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Після створення Організації
військово-політичне співробітництво країн-учасниць виводиться за рамки СНД, і
ОДКБ стає самостійним механізмом координації стратегічних зусиль учасників у
сфері безпеки.
Однак, країни, що входять сьогодні в ОДКБ, переслідують свої цілі і готові
брати участь у діяльності організації, тільки якщо це не суперечить їх
інтересам. Так чи інакше, ОДКБ стикається з безліччю викликів як всередині
організації, так і ззовні. Разом з тим, на пострадянському просторі зараз немає
альтернативи цій організації, яка могла б хоч частково взяти на себе
відповідальність за підтримання стабільності в євразійському регіоні. В умовах
відповідальної політики всіх країн-учасниць ОДКБ може стати унікальним
об'єднанням не тільки військової, а й політичної інтеграції.
В ОДКБ не можуть не враховувати і те, що Захід і так досить критично і не
завжди конструктивно оцінює діяльність Організації. Так, в даний час на Заході
розповсюдженні наступні переконання щодо ОДКБ:
- ОДКБ –
спадкоємиця ОВД, інструмент військово-політичного протистояння Заходу. Якщо
НАТО позиціонує себе як блок держав, об'єднаних демократичними цінностями, то ОДКБ
сприймається на Заході як об'єднання недемократичних держав.
- Створення
ОДКБ – реакція Росії на розширення НАТО на схід і зростання впливу США і НАТО в
СНД після початку операції в Афганістані.
- ОДКБ –
інструмент російського впливу на пострадянському просторі, тому простіше
взаємодіяти безпосередньо з Росією.
- ОДКБ
неефективна через розбіжності між державами-членами, тому немає сенсу взаємодіяти
з ОДКБ як організацією, так як немає додаткової користі порівняно з двостороннім співробітництвом у
рамках програми НАТО «Партнерство заради миру» [3, с. 30].
Якщо з деякими з наведених тез важко не погодитися (наприклад, з положенням
про центральну роль Росії в Організації), то інші моменти представляються
спірними. Перш за все, необхідно сказати, що ОДКБ прагне налагодити взаємодію з
НАТО. Досі також чітко не окреслені місце і роль ОДКБ у системі міжнародної
безпеки, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію, наприклад, з ЄС
та НАТО. На думку білоруських аналітиків, у рамках Організації немає навіть
єдиної позиції щодо того, як реагувати на присутність НАТО на території однієї
з країн-учасниць ОДКБ. Вірменія і Казахстан контактують з НАТО досить щільно.
Узбекистан і Киргизія мають військові бази блоку на своїй території, постійно
продовжуючи термін їх перебування. У Росії є своя програма співробітництва з
Альянсом. Майже всі країни СНД у співробітництві з НАТО не бачать для себе
ніякої загрози, і на рівні ОДКБ це питання не вирішене. Ситуація, що склалася у
відносинах ОДКБ і НАТО, дала змогу Президентові Білорусі О. Лукашенку в
своїй доповіді про зовнішню політику своєї країни заявити: «Домовляємося про
одне, робимо інше. Для нас незрозуміле, як можна стати членом ОДКБ, а потім
приймати без консультацій з іншими рішення про розміщення іноземних військ на своїй території» [7, с. 47].
У цьому зв'язку доречно зауважити, що Генсек
ОДКБ неодноразово заявляв, що члени його Організації не розглядають НАТО як
блок, що протистоїть ОДКБ, вважають його союзником у протидії існуючим викликам
і загрозам [6]. Зі
свого боку, керівництво НАТО також заявляло про те, що ОДКБ і ШОС не є
суперниками Альянсу. Ще колишній Генсек НАТО Дж. Робертсон у розмові з
казахстанськими журналістами наголошував: «У членів ОДКБ є власні інтереси, і я
не бачу жодних проблем у тому, що у них є особливі інтереси з Росією, Китаєм
або іншими країнами регіону − Афганістаном, Пакистаном, наприклад» [2].
Однак, співробітництво ОДКБ з НАТО не активізується. Микола Бордюжа
охарактеризував відносини ОДКБ-НАТО наступним чином: «Починаючи з 2003 року ми
неодноразово направляли в НАТО пропозиції про співпрацю по декількох напрямах.
Наприклад, по спільній боротьбі з розповсюдженням наркотиків, із загрозою
релігійного екстремізму, тероризму. Але кожного разу діставали відмову: в
Альянсі нібито немає консенсусу з питання співпраці з ОДКБ, проти виступають
деякі східноєвропейські країни. Хоча вірогідніше, що це не входить в інтереси
США. В результаті не виходить ефективно протистояти тероризму, а Європа, втім,
як і Росія, переповнена афганським героїном» [5].
Більш серйозною проблемою для
вироблення позицій російських партнерів по ОДКБ є відсутність універсальних за
своїм масштабам загроз. Так, Вірменія і Білорусія не надто зацікавлені у
використанні значних ресурсів Організації для боротьби з ісламським
екстремізмом – одним із пріоритетних напрямків діяльності ОДКБ на
нинішньому етапі. Крім того, важливо відзначити наступне: при підписанні
Договору про колективну безпеки Білорусія зробила зауваження, що її
військовослужбовці не будуть брати участь у спільних військових операціях країн
ОДКБ поза територією Білорусії.
Ще одна проблема ОДКБ, яка
визнається на Заході – це нечіткий розподіл функцій у сфері безпеки між різними
об'єднаннями на пострадянському просторі. Очевидно, що ця проблема виникає у
відносинах ШОС і ОДКБ, що стало ще більш помітним після повернення Узбекистану
в Організацію ДКБ. На порядок денний ОДКБ та ШОС ставляться одні й ті ж питання
регіональної безпеки в Центральній Азії. Виникає закономірне питання – в чому ж
унікальність кожної з організацій? Перш за все слід зазначити, що ОДКБ – організація
військово-політична, а ШОС, крім політичного, має ще й економічний вимір. В
ОДКБ значну роль відіграє традиційна військова складова, хоча найбільша
активність у Центральноазіатському регіоні розвивається у напрямку боротьби з новими
викликами та загрозами. У ШОС більше зосереджена на вирішенні економічних
питань [3, с. 32-33].
Разом з тим, наявний потенціал переходу на більш високий рівень в ОДКБ
існує: по-перше, у випадку розвитку миротворчого потенціалу й застосування його
в інших регіонах під егідою ООН; по-друге при налагодженні взаємодії з НАТО
щодо афганського питання та ЄС щодо деяких інших напрямків, що буде автоматично
означати визнання ОДКБ як організації одного рівня з названими структурами.
Список використаних джерел
1. Кузьмина
Е. М. Особенности государственного развития Центральноазиатского региона на
современном этапе / Е. М. Кузьмина // Аналитические записки НКСМИ МГИМО (У) МИД
России. — Июнь 2007. — Вып. 4(24). — С. 4-21.
2. НАТО
не вбачає суперників в ОДКБ і ШОС [Електронний ресурс] // День. — № 223. — 4 грудня 2002. — Режим доступу :
http://www.day.kiev.ua/75942/.
— Название с экрана.
3. Никитина
Ю.А. Организация Договора о коллективной безопасности: проблемы обеспечения
безопасности в Центральной Азии / Ю. А. Никитина // Аналитические
записки НКСМИ МГИМО (У) МИД России. — Июнь 2007. — Вып. 4(24). — С. 25-33.
4. Никитина
Ю.А. Растущая роль Организации Договора о коллективной безопасности на
постсоветском пространстве [Электронний ресурс] / Ю. А. Никитина //
Официальное интернет-представительство ОДКБ. — 2005. — http://www.dkb.gov.ru/d/azzs.htm.
— Название с экрана.
5. Панфилова
В. В ОДКБ создаются единые миротворческие силы. Этот шаг продиктован войной на
Южном Кавказе. (Интервью с Бордюжей) [Электронний ресурс] / Виктория Панфилова
// Сайт ОДКБ. — 24.11.2008. — Режим доступа : http://www.dkb.gov.ru/start/index.htm.
— Название с экрана.
6. Плугатарев
И. Николай Бордюжа: «Аргументы, которые звучат из уст представителей НАТО,
лишены всяких оснований, я расцениваю их как отговорки» / И. Плугатарев //
Евразия сегодня. — 2006. — № 4. — С. 44—45.
7. Храбан
І. Кожен дує у свою дуду: система колективної безпеки держав-членів СНД: стан
та перспективи розвитку / І. Храбан // Політика і час. — 2004. — № 12. — С. 40—49.
|