УДК 327 (430+44)(043)

ФРАНЦУЗЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ У КОНТЕКСТІ СТВОРЕННЯ ЄДИНОЇ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Касьян Т.,

студентка ОКР «Спеціаліст» спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету

Проблема створення європейської системи безпеки й оборони постає з самого початку формування нової Європи, що почалося після Другої світової війни. Погляд на модель європейської безпеки з точки зору функціоналізму визначає її розуміння як процесу динамічної співпраці країн, як спільноту політичних настанов, стратегій та методів, які використовуються для запобігання війни при дотриманні здібності до політичного визначення.

В умовах розділу світу на два табори виникає така модель європейської безпеки як Організація Північноатлантичного договору (4 квітня 1949р.). У цей же час європейське будівництво починає складати основу зовнішньої політики Франції, що мала за мету: відновити мир та гарантувати безпеку держави, закріпити демократичну форму управління, створити єдиний економічний та валютно-грошовий простір. Французька республіка фактично виступає ініціатором створення автономної системи від НАТО, у результаті чого створює свою систему європейської безпеки – Західноєвропейський союз, головною метою якого було протистояння та стримання загрози з боку ФРН. Але із вступом Німеччини у 1954 році до НАТО Західноєвропейський союз втрачає своє значення і починає переживати стагнацію внаслідок стрімкого розвитку північноатлантичної системи безпеки.

Як ми знаємо, ФРН історично була і є суперником Франції в загальноєвропейських та світових справах. Об’єднання двох німецьких держав розбалансувало Європу – створення Німеччини з 80-мільйонним населенням немов рикошетом зменшило роль Франції, число мешканців якої досягає тільки 60 млн. осіб. Разом з тим об’єднання Німеччини повертає її до курсу самостійної зовнішньої політики, вона бачить реалізацію своїх інтересів, передусім, в рамках євро інтеграційних процесів та воєнно-політичній сфері. Але в умовах, коли загрози безпеці обох країн збігаються, вони змушені виступати разом за відстоювання своїх національних інтересів.

Поступовий розвиток інтеграційних процесів у Європі, ініціаторами якого стали Франція та Німеччина, приводить до створення принципово нового Європейського Союзу у кінці ХХ ст.  Необхідно відзначити трансформацію цілей: якщо до 90-х років переважали національні інтереси,  що були найважливішим пріоритетом для Франції, то із приходом Ширака, а пізніше Ніколя Саркозі головним завданням стало перетворення Європи в економічно стабільного гравця на політичній арені (франко-німецька вісь, посилення європейського вектору, розширення ЄС)[6].

Створення ЄС співпадає із трансформацією геополітичної ситуації у світі: закінчення «холодної війни», падіння соціалістичної системи, об’єднання Німеччини. Разом з тим змінюється і парадигма безпеки, з’являються нові загрози «м’якої» та «жорсткої» безпеки. Серед них – некомпетентне управління, корупція, організована злочинність, небезпечні кордони, контрабанда (зброї, наркотиків, людей), демографічні проблеми, нелегальна міграція, етнічні та релігійні конфлікти, розповсюдження зброї масового враження, змінення клімату, загроза енергозабезпеченню Європи, а також, звичайно, тероризм[1].

Нові глобальні виклики та стратегічні реалії потребували об’єктивного аналізу та вироблення концепції та співпраці держав на основі виявлення та захисту спільних життєвих інтересів народів Європи. Саме Франція та Німеччина стали ініціаторами створення єдиної безпекової політики Європейського Союзу. Насправді такий курс не був новим для Франції, питання щодо військової складової було закладено ще під час президентства генерала де Голля. Під натиском цих двох був підписаний Маастрихтський договір у 1992р., що заклав підґрунтя для створення єдиної політики безпеки та оборони і проголосив п’ять основних цілей спільної зовнішньої політики та політики безпеки: - збереження спільних цінностей, основних інтересів та незалежності Союзу; - зміцнення безпеки Союзу та країн-членів; - підтримання миру і зміцнення міжнародної безпеки; - сприяння міжнародному співробітництву; - розвиток і зміцнення демократії, забезпечення прав людини та основних свобод[2]. Про необхідність посилення політичної ролі Союзу йшла мова у  Амстердамських та Ніццьких угодах, де вказувалось на важність створення єдиної зовнішньої політики та політики безпеки.

Головним опонентом франко-німецької групи завжди була Великобританія, яка, в силу своїх особливих відносин зі Сполученими Штатами, вимагала, щоб будь-які європейські зусилля були обмежені рамками Північноатлантичного альянсу. Тільки після саміту у Сент-Мало Британія корегує свою позицію. Фактично Європейська політика безпеки і оборони була започаткована на цьому саміті у грудні 1998 р.[3]. Майже відразу стосовно її кінцевої мети, механізмів реалізації тощо розгорнулася палка полеміка, яка викликала низку непорозумінь по обох боках Атлантики. Основні дебати ґрунтувалися на декількох припущеннях: - ЄПБО означала кінець ЄС як цивільної структури; - ця система дорівнює створенню «європейської армії»; - ЄПБО свідчить про намагання «підірвати»НАТО. Прихильники ж даної моделі підкреслювали, що нова система ні в якому разі не є конкурентом чи альтернативою НАТО, мова йшла не про створення «європейської армії», а про багатонаціональні структури на подобі Єврокорпусу чи про використання національних підрозділів. На сьогодні усі положення в області безпеки та оборони Євросоюзу закріплені Лісабонським договором (вступив у силу 1 грудня 2009р.), що стало безсумнівним досягненням для Франції та Німеччини, адже саме їхня спільна непорушна позиція здійснила вплив на ратифікацію угоди[4].

Особливої уваги країни приділяють реалізації таких проектів як Європейська стратегія безпеки та Європейське оборонне агентство, метою яких є розвиток багатостороннього співробітництва та більша самостійність Європи у зовнішньополітичних акціях. Для більш ефективної співпраці були створені також  Рада з оборони та безпеки; Єврокорпус, сформований на базі французько-німецької бригади, що є одним з прикладів багатонаціональних військових формувань; введена вищезгаданим Лісабонським договором посада Верховного представника Союзу з іноземних справ та політики безпеки[8]. Також саме Німеччина і Франція ініціювали у рамках Європейської політики сусідства два напрями – Східноєвропейське партнерство, його просуває ФРН, та реалізацію Союзу заради Середземномор’я. Останній викликав багато дискусій муж країнами  на початку свого створення, адже Німеччина побоювалась, що таке утворення стане на перешкоді мирного та стабільного розвитку ЄС, і тільки після отримання гарантій того, що кожна країна Євросоюзу зможе приєднатися до Союзу, дала свою згоду і підтримала ініціативу Францію[7].

На даному етапі зовнішня політика Французької Республіки спрямована перш за все на розбудову єдиної Європи в рамках Європейського Союзу. Вона виступає за збереження державної ідентичності в майбутньому устрої ЄС за умов поглиблення федералізму; захист стратегічних інтересів країни (під цим слід розуміти підтримання миру в Європі, Середземномор’ї, в низці регіонів, економічно та політично пов’язаних з Францією)[5]. Виступаючи одним із найактивніших прихильників і провідників європейської інтеграції в рамках Європейського Союзу, Франція у своїй боротьбі за посилення впливу Європи на світові події надає явний пріоритет відносинам з Федеративною Республікою Німеччини. У той же час, коли обидві держави реалізують разом політику європейської безпеки, їхні позиції щодо її ролі дещо різняться. Якщо Франція впевнена в тому, що ця система має бути повністю автономною, то Німеччина відкидає думки, що система європейської безпеки є доповненням до НАТО. Проте не дивлячись на розбіжностях у поглядах на роль системи безпеки, ці дві країни здійснюють найбільший внесок у розвиток ЄС та Європейської політики безпеки й оборони.

Крім того, деякі серйозні обмеження кидають тінь на ці оптимістичні оцінки європейського впливу. По-перше, щодо питань координації зовнішньої політики, то більшість членів ЄС (Британія, східноєвропейські держави) надають перевагу розвитку своїх особистих відносин із Вашингтоном та іншими ключовими столицями, навіть притому, що це підриває їхній колективний вплив.

По-друге, існують очевидні обмеження, що заважають ЄС стати ефективним інструментом врегулювання кризових ситуацій. У багатьох країнах залишається чинною система призову, існують проблеми в галузі стратегічної транспортної авіації, велика частина оснащення збройних сил є застарілою. Тільки деякі європейські країни, зокрема Франція, почали працювати над створенням комп’ютерних мереж для збройних сил.

По-третє, бюджетні обмеження є головною перепоною на шляху трансформації сил ЄС. Внаслідок цього європейським країнам необхідно вдатися до спеціалізації у межах розробленої «згори донизу» програми модернізації збройних сил. Вони також повинні співпрацювати з НАТО, аби отримати доступ до оперативно сумісних ресурсів.

Тим не менш, в багатьох відношеннях ЄПБО стала одним з найбільших останніх успіхів Європейського Союзу саме завдяки Франції та Німеччині. Європейський підхід з використанням несилових компонентів могутності в світовій політиці привітали як нову модель міжнародної поведінки у XXI столітті, де безпека носить багатомірний характер і потребує не тільки політичних й дипломатичних зусиль, але й аналізу економічних проблем, питань конкуренції, порушення прав людини тощо. Франція та Німеччина стали прикладом того,  що проблеми європейської безпеки мають вирішуватись не через конфронтацію, а завдяки прагненню вдосконалювати співробітництво між усіма європейськими державами, політичному діалогу, що призводить до розширення довіри. На нашу думку, їхні відносини на сьогодні можна охарактеризувати як конструктивні й дружні, саме ці країни є дійсними «локомотивами» євроінтеграції, одним із важливих напрямків якої, на думку обох сторін, є діяльність із становлення Європейської політики безпеки та оборони. В комплексі вони повинні нейтралізувати потенційні, допомогти у вилученні вже існуючих, сприяти досягненню стабільності в прилеглих до ЄС регіонах та міжнародного порядку.

Список використаних джерел

1.    Бесараба О. Сучасні виклики європейській безпеці / О. Бесараба // Людина і політика. — 2001. — № 3. — С. 103—108.

2.    Грищенко К. Спільна європейська політика безпеки та оборони: проблеми формування і перспективи реалізації [Електронний ресурс] / К. Грищенко. — Режим доступу : http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panorama4_2000/grisch_6.htm. — Назва з екрану.

3.    Гусаров Ю. Общая европейская политика в сфере безопасности и обороны – новый этап в становлении Европейского Союза? [Електронний ресурс] / Ю. Гусаров. — Режим доступу : http://www.inion.ru.  — Назва з екрану.

4.    Лісабонська декларація щодо моделі загальної та всеосяжної безпеки для Європи XXI століття [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.uazakon.com. — Назва з екрану.

5.    Лозовицький О. Зміцнення міжнародної безпеки – геополітичний імператив державної стратегії Франції [Електронний ресурс] / О. Лозовицький. — Режим доступу : http://experts.in.ua. — Назва з екрану.

6.    Обичкина Е. Голлистские традиции в современной французской дипломатии / Е.Обичкина // НиНИ. — 2004. — № 6. — С. 66—78.

7.    Резчиков А. Франція и Германия создают новый союз [Електронний ресурс] / А. Резчиков. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua. — Назва з екрану.

8.    Тюшка А. Четверта опора» Європейського Союзу: мілітаризація розпочинається [Електронний ресурс] / А. Резчиков. — Режим доступу : http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2520. — Назва з екрану.