УДК
327(560:5-15)(043)
СУЧАСНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТУРЕЧЧИНИ НА
БЛИЗЬКОМУ СХОДІ
Поліщук С. І.,
студент ІV курсу
спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету
Інцидент з «флотилією свободи», що відбувся в
травні 2010 року, коли в ході захоплення ізраїльськими військовими кораблями
суден з гуманітарним вантажем для сектора Газа загинули дев'ять громадян
Туреччини, продовжує створювати напруженість у турецько-ізраїльських
відносинах, які переживають період погіршення, починаючи з ізраїльської
операції проти сектора Газа в грудні 2008 року. Після інциденту Туреччина
зажадала від Ізраїлю вибачень і компенсації збитку, при цьому сторони зайняли
полярні позиції в питанні правової оцінки інциденту, створивши національні
комісії з розслідування.
У вересні 2010 року Рада ООН з прав людини,
також займався розслідуванням інциденту за запитом Туреччини опублікувавши
доповідь експертів ООН, в якому дії ізраїльських військових кваліфікувалися як
«грубе порушення прав людини і міжнародного гуманітарного закону». У відповідь
на це МЗС Ізраїлю звинуватив Раду ООН в політизованому підході до подіям і
заявив про підготовку результатів власного розслідування. Керівництво Туреччини
в особі віце-прем'єра Д. Чічек виступило з твердженням, що комісія, створена
Ізраїлем в односторонньому порядку не може провести незалежне розслідування[1].
У першу чергу важливо відзначити, що турецькій
дипломатії взагалі властиво маневрування між різними центрами сили. Досить
згадати лавірування Туреччини між західним та радянським блоками в період
кіпрського конфлікту, щодо якого позиція США і НАТО не зовсім влаштовувала
Анкару. По суті, зараз ми маємо справу з
ще одним етапом подібного маневрування. Тим більше, що й нинішнє
погіршення відносин з Ізраїлем не перше - дана тенденція бере початок з кінця
1970-х - початку 80-х рр.. У плані різких демонстративних дій досить згадати
підтримку Туреччиною в 1975р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюції, що
кваліфікувала сіонізм як форму расизму і расової дискримінації. Схожий з
нинішнім конфлікт із заморожуванням оборонних контрактів мав місце і в 2004 р[2].
По-друге, дії Туреччини є частиною стратегії
по підвищенню ролі країни на Близькому Сході. В умовах арабо-ізраїльського
конфлікту претензія на лідерство в регіоні неможлива без гучної
антиізраїльської риторики, тим більш, що претендент на лідерство — не арабська
країна. Тут Туреччина явно грає на полі Ірану, конкуруючи з ним. Стратегія
Туреччини заснована на прагненні зробити собі імідж в очах арабських країн Близького Сходу і представити
себе в якості посередника між Заходом і Сходом. Цей курс бере початок у
1970-80гг. і здебільшого заснований на зростанні залежності Туреччини від
держав Близького Сходу, що мають для Анкари важливе значення в якості ринків
збуту і джерел енергоносіїв. Не менше значення має і загальне падіння
авторитету Ізраїлю в світі, зростання антиізраїльських настроїв усередині
Туреччини[3].
Заяви європейських лідерів, зроблених ними в
ході своїх останніх візитів до Туреччини, вказують на те, що Європа хоч і
зацікавлена в зміцненні співпраці з турецькою державою, але робити це краще на
відстані в рамках «привілейованого партнерства». Більше того, ЄС, зрозуміло
надає перевагу стосункам з менш проблемними, більш розвиненими і помірними
країнами, що виступають проти «агресивного екстремізму». Туреччина поки входить
в цю категорію держав. Європейці сподіваються, що Турецька Республіка й надалі
залишатиметься такою. Проте прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган, судячи
з усього, дотримується дещо іншої точки зору. Він вважає, що модернізація не
виключає повернення турецької держави до своїх ісламських коренів і не вимагає
від нього відмови від своєї долі як близькосхідної держави, навіть якщо це
означає нехтування політикою, що проводиться в даному регіоні західними
країнами. Турецький прем'єр вважає, що, використовуючи посередницькі можливості
Туреччини, він відновить владу Туреччини як гаранта миру і безпеки на
Арабському Сході[4].
Отже, у цій ситуації складно очікувати
якихось позитивних зрушень у розвитку турецько-ізраїльських відносин. Тим
більше що Анкара продовжує активно розігрувати «ісламську» карту. Вона явно
взяла курс на створення умовної осі Анкара - Дамаск - Тегеран. Союз з
сирійцями, а він визнаний Дамаском в якості одного з основних напрямків своєї
зовнішньої політики, дає практично повний контроль над ХАМАСом. Те ж саме
питання вирішується і союзом з Тегераном. Це теж виключає поліпшення відносин з
Ізраїлем в найближчій перспективі. Тема Ірану, Р. Т. Ердоган вибрав шлях
діалогу та зближення. Це дає йому можливість висловлювати солідарність з
ісламським світом, дистанціюватися від Заходу і в той же час спробувати зайняти
унікальну позицію основного посередника, якого Тегеран взагалі буде слухати, і
з ким він буде розмовляти в умовах посилення економічної блокади. Туреччина тут
явно розраховує на свою етнічну відокремленість і від персів, і від арабів, що
в принципі заспокоює природні ревнощі останніх по відношенню один до одного.
Список
використаних джерел
1. Турция-Израиль: перспективы улучшения отношений [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/28-07-10.htm. — Назва з екрану.
2. Strauss D., Gardner D. Turkey: The sentinel
swivels / Strauss D. Gardner D. // Financial Times. — 2009. — № 4.
3. К
вопросу о значении Турции на международной арене [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/31-07-10.htm. — Назва з екрану.
4. Cameron D. Israeli Blockade Has turned Gaza Strip into a "Prison Camp”/ D. Cameron // The
Guardian. — 2010. — № 22.
|