УДК 327(560:5-15)(043)

СУЧАСНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТУРЕЧЧИНИ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ 

Поліщук С. І.,

студент ІV курсу спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету

Інцидент з «флотилією свободи», що відбувся в травні 2010 року, коли в ході захоплення ізраїльськими військовими кораблями суден з гуманітарним вантажем для сектора Газа загинули дев'ять громадян Туреччини, продовжує створювати напруженість у турецько-ізраїльських відносинах, які переживають період погіршення, починаючи з ізраїльської операції проти сектора Газа в грудні 2008 року. Після інциденту Туреччина зажадала від Ізраїлю вибачень і компенсації збитку, при цьому сторони зайняли полярні позиції в питанні правової оцінки інциденту, створивши національні комісії з  розслідування.

У вересні 2010 року Рада ООН з прав людини, також займався розслідуванням інциденту за запитом Туреччини опублікувавши доповідь експертів ООН, в якому дії ізраїльських військових кваліфікувалися як «грубе порушення прав людини і міжнародного гуманітарного закону». У відповідь на це МЗС Ізраїлю звинуватив Раду ООН в політизованому підході до подіям і заявив про підготовку результатів власного розслідування. Керівництво Туреччини в особі віце-прем'єра Д. Чічек виступило з твердженням, що комісія, створена Ізраїлем в односторонньому порядку не може провести незалежне розслідування[1].

У першу чергу важливо відзначити, що турецькій дипломатії взагалі властиво маневрування між різними центрами сили. Досить згадати лавірування Туреччини між західним та радянським блоками в період кіпрського конфлікту, щодо якого позиція США і НАТО не зовсім влаштовувала Анкару. По суті, зараз ми маємо справу з  ще одним етапом подібного маневрування. Тим більше, що й нинішнє погіршення відносин з Ізраїлем не перше - дана тенденція бере початок з кінця 1970-х - початку 80-х рр.. У плані різких демонстративних дій досить згадати підтримку Туреччиною в 1975р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюції, що кваліфікувала сіонізм як форму расизму і расової дискримінації. Схожий з нинішнім конфлікт із заморожуванням оборонних контрактів мав місце і в 2004 р[2].

По-друге, дії Туреччини є частиною стратегії по підвищенню ролі країни на Близькому Сході. В умовах арабо-ізраїльського конфлікту претензія на лідерство в регіоні неможлива без гучної антиізраїльської риторики, тим більш, що претендент на лідерство — не арабська країна. Тут Туреччина явно грає на полі Ірану, конкуруючи з ним. Стратегія Туреччини заснована на прагненні зробити собі імідж в очах  арабських країн Близького Сходу і представити себе в якості посередника між Заходом і Сходом. Цей курс бере початок у 1970-80гг. і здебільшого заснований на зростанні залежності Туреччини від держав Близького Сходу, що мають для Анкари важливе значення в якості ринків збуту і джерел енергоносіїв. Не менше значення має і загальне падіння авторитету Ізраїлю в світі, зростання антиізраїльських настроїв усередині Туреччини[3].

Заяви європейських лідерів, зроблених ними в ході своїх останніх візитів до Туреччини, вказують на те, що Європа хоч і зацікавлена в зміцненні співпраці з турецькою державою, але робити це краще на відстані в рамках «привілейованого партнерства». Більше того, ЄС, зрозуміло надає перевагу стосункам з менш проблемними, більш розвиненими і помірними країнами, що виступають проти «агресивного екстремізму». Туреччина поки входить в цю категорію держав. Європейці сподіваються, що Турецька Республіка й надалі залишатиметься такою. Проте прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган, судячи з усього, дотримується дещо іншої точки зору. Він вважає, що модернізація не виключає повернення турецької держави до своїх ісламських коренів і не вимагає від нього відмови від своєї долі як близькосхідної держави, навіть якщо це означає нехтування політикою, що проводиться в даному регіоні західними країнами. Турецький прем'єр вважає, що, використовуючи посередницькі можливості Туреччини, він відновить владу Туреччини як гаранта миру і безпеки на Арабському Сході[4].

Отже, у цій ситуації складно очікувати якихось позитивних зрушень у розвитку турецько-ізраїльських відносин. Тим більше що Анкара продовжує активно розігрувати «ісламську» карту. Вона явно взяла курс на створення умовної осі Анкара - Дамаск - Тегеран. Союз з сирійцями, а він визнаний Дамаском в якості одного з основних напрямків своєї зовнішньої політики, дає практично повний контроль над ХАМАСом. Те ж саме питання вирішується і союзом з Тегераном. Це теж виключає поліпшення відносин з Ізраїлем в найближчій перспективі. Тема Ірану, Р. Т. Ердоган вибрав шлях діалогу та зближення. Це дає йому можливість висловлювати солідарність з ісламським світом, дистанціюватися від Заходу і в той же час спробувати зайняти унікальну позицію основного посередника, якого Тегеран взагалі буде слухати, і з ким він буде розмовляти в умовах посилення економічної блокади. Туреччина тут явно розраховує на свою етнічну відокремленість і від персів, і від арабів, що в принципі заспокоює природні ревнощі останніх по відношенню один до одного.

Список використаних джерел

1. Турция-Израиль: перспективы улучшения отношений [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/28-07-10.htm. — Назва з екрану.

2. Strauss D., Gardner D. Turkey: The sentinel swivels / Strauss D. Gardner D. // Financial Times. — 2009. — № 4.

3.  К вопросу о значении Турции на международной арене [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/31-07-10.htm. — Назва з екрану.

4.  Cameron D. Israeli Blockade Has turned Gaza Strip into a "Prison Camp”/ D. Cameron // The Guardian. — 2010. — № 22.