Історичний факультет МДУ   Вхід для зареєстрованих учасників





Найбільш обговорювані доповіді

[21.02.2011]
ПРЕВЕНТИВНА ДИПЛОМАТІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ
[02.03.2011]
РЕГІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ ДОНБАСУ НА ПРОТИВАГУ УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІЗМУ (НА ОСНОВІ МАТЕРІАЛІВ ДОНЕЦЬКОЇ ПРЕСИ)
[26.02.2011]
МИРОТВОРЧІСТЬ В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
[25.02.2011]
ГЕОПОЛІТИЧНЕ СУПЕРНИЦТВО ІРАНУ І США В БЛИЗЬКОСХІДНОМУ РЕГІОНІ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ ІРАНСЬКОЇ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ
[05.03.2011]
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА СКЛАДОВА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ФРН
» Статті » Зовнішня політика України на сучасному етапі

ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ І МОЛДОВИ: ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ КОРДОНУ З НЕВИЗНАНОЮ ПРИДНІСТРОВСЬКОЮ МОЛДОВСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ

УДК 327(477+478)(045)

ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ І МОЛДОВИ: ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ КОРДОНУ З НЕВИЗНАНОЮ ПРИДНІСТРОВСЬКОЮ МОЛДОВСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ

Тимченко Л.Д.,

студентка ОКР „Магістр” спеціальності „Міжнародні відносини” Маріупольського державного університету

 

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи [1]. Напруження у відносинах Кишинева і Тирасполя виникло ще за часів Радянського Союзу, коли Молдова почала вимагати незалежності. Наприкінці 80-х років у країні спостерігалося стрімке наростання прорумунських настроїв. Частина радикально налаштованих політиків вимагала приєднання країни до Румунії.

Парламент Молдови визнав національним прапором румунський, молдовську мову було проголошено державною та введено латинську графіку. Ці кроки стали поштовхом до гучних акцій протесту з боку населення Придністров’я. У січні 1990 року в столиці Придністров’я Тирасполі відбувся міський референдум і місту було присвоєно статус самостійної території. Услід за Тирасполем аналогічні рішення ухвалили й інші райони лівобережної Молдови.

2 вересня 1990 року ІІ надзвичайний з’їзд народних депутатів Придністров’я прийняв Декрет про створення Придністровської Молдавської Республіки у складі СРСР. На момент розвалу СРСР Придністров’я фактично вже перетворилося на самостійну державу з власною владою і правоохоронними органами. Однак самопроголошену республіку не визнала не тільки Молдова, але й інші колишні радянські республіки.

Осінь 1990 року ознаменувалася початком збройного протистояння між Придністров’ям і Молдовою, яке в березні 1992 року переросло у війну між двома країнами. Край кривавій громадянській війні поклало втручання 14-ї армії Міністерства оборони Росії під командуванням генерала Лебедя. Російські війська залишилися на території Молдови в якості миротворчого контингенту РФ, яка з цього моменту почала виступати основним гарантом збереження миру в регіоні [ 3].

„Застиглий” стан розв`язання самого конфлікту впливає на рівень стабільності всього південно-західного регіону (Чорноморського басейну), оскільки через Молдову і  Придністров’я  проходять стратегічні транспортні і енергетичні комунікації, з ефективним функціонуванням яких пов`язана економічна безпека української держави [5]. Від 1993 року бере початок переговорний процес між Придністров’ям і Молдовою з приводу визначення статусу самопроголошеної республіки [3]. Початок посередницької діяльності Києва був пов`язаний  зі зверненням до Президента України Президента Республіки Молдова М. Снєгура і керівника Придністров’я  І.Смирнова з проханням взяти участь у миротворчому процесі, а також виступити гарантом „Угоди про підтримання миру і гарантій безпеки між Республікою Молдова і Придністров’ям”, прийнятої 5 липня 1995 року на зустрічі двох лідерів, що відбулася у м. Тирасполі.

Спочатку Київ вибудовував свою діяльність щодо висунення проектів урегулювння конфлікту, діючи в основному у фарватері Російської Федерації і ОБСЄ, що знайшло своє підтвердженя у Спільній заяві Президентів Російської Федерації, Республіки Молдова і України „Про найшвидше політичне врегулювання Придністровського конфлікту”. Учасники зустрічі констатували, що „Президенти трьох країн вживатимуть усіх необхідних заходів, які сприяють прискоренню підписання документа, що визначає статус Придністров’я як складової частини єдиної і територіально цілісної Республіки Молдова”.

Таким документом став „Меморандум про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям”. Згідно з прийнятим документом, сторони (Придністров’я і РМ) ухвалюють рішення на взаємовигідній основі; Придністров’я здобуває право самостійно встановлювати міжнародні контакти в економічній, науково-технічній сферах; РМ і Придністров’я  стають гарантами реалізації домовленостей  про відносини між ними. Ст. 11 зафіксувала, що „сторони будують свої відносини в рамках єдиної держави в кордонах Молдавської РСР на січень 1990 р” [1]. Сторони висловили побажання перетворити посередників на гарантів виконання досягнутих домовленостей. Такими гарантами стали Російська Федерація та Україна, а ОБСЄ, відмовившись від участі в переговорному процесі в ролі гаранта, зберегла за собою статус посередника. 24 травня 1997 року керівництво конфліктуючих сторін домовились приступити до розробки механізмів запровадження положень даного документа [3].

Проте реалізація цього підходу до визначення майбутнього статусу Придністров’я таїла в собі серйозну суперечність у визначенні типу спільної держави конфліктуючими сторонами. У зв`язку з цим Росія змушена була координувати хід переговорного процесу з українською стороною, що знайшло вияв у спільній „Російсько-українській заяві” від 20 березня 1998 р. у м. Одесі, в якій „Російська Федерація і Україна, як держави-посередники в політичному врегулюванні наслідків конфлікту в Придністров’ї, які  висловили готовність стати гарантами особливого статусу Придністров’я у складі цілісної Республіки Молдова, виступають за поступове просування придністровського урегулювання...”.

Найважливішим результатом зустрічі в Одесі стало підписання Протоколу, згідно з яким „учасники зустрічі вважають необхідним сконцентрувати увагу сторін переговорів на пріоритетних напрямках: вдосконалення  форм діяльності Спільних миротворчих сил і направлення українських миротворців (на цей час – спостерігачів) у зону безпеки ”[5].

У липні 1999 року  у Києві відбулася зустріч з проблем Придністров’я, на якій лідери України, Молдови, Росії, Придністров’я та представник ОБСЄ підписали спільну заяву, в якій зазначалося, що "за відсутності історичних, релігійних, національних та інших суперечностей не існує об’єктивних перешкод для досягнення політичного вирішення проблеми". Втім, Молдова і ПМР не дійшли згоди у питанні державного статусу цієї території, оскільки підписати потрібні документи заважають "Конституція Молдови і Конституція Придністровської Республіки".

У березні 2000 року пройшло засідання робочої групи з питань придністровського врегулювання. ПМР підтримала запропонований Україною варіант, згідно з яким Придністров’я має виступати державним територіальним утворенням у формі республіки. Передбачалося, що це буде одна держава, однак і Придністров’я, і Молдова матимуть свою власну міліцію. За цього належить створити єдиний орган на кшталт ФБР, який займався би спільними проблемами. ПМР могла би брати участь у зовнішній політиці Молдови з приводу тих питань, що зачіпають її інтереси, але за цього рішення повинні прийматися за згодою сторін. Окрім того, ПМР була не потрібна більшість тих повноважень, що їх вона мала на той час. Зокрема ПМР готова була розпустити свою армію, якби на її територію було введено підрозділи української чи російської армії [3].

За цих обставин, Україна намагалась сфокусувати увагу на Придністров’ї. Якщо зважати на природні рубежі, то виявляється, що Придністров’я  знаходиться на кордоні між романським і слов`янським світами, де проходить кордон між цивілізаціями. А це набагато ускладнює задачу.

Аналізуючи постконфліктну ситуацію у взаємовідносинах  Тирасполя і  Кишинева, українська влада дійшла висновку, що для України придністровський досвід надто важливий, оскільки вона сама може опинитись у дуже складній геополітичній ситуації. Адже Україна – держава, яка керується виключно адміністративними важелями. Тому, існує небезпека, що країна розпадеться. Україна має рішуче змінити свою політику щодо Придністров’я. Укладаючи союз із Придністров’ям, Україна здобуває на одному з найбільш небезпечних для неї геополітичних напрямків вірного побратима, який виконує функцію із захисту України [5].

2003 року Росія запропонувала учасникам конфлікту підписати меморандум про об’єднання Молдови і Придністров’я в єдину федеративну державу, який був розроблений представником Росії Д.Козаком. Так званий "план Козака" передбачав створення асиметричної федерації, в складі якої мали існувати два суб’єкти – Придністров’я і Гагаузія. Передбачалося створення двопалатного парламенту, повна демілітаризація майбутньої держави за збереження в регіоні російських миротворчих сил на весь період демілітаризації зони конфлікту, надання російській мові статусу державної та представництво Придністров’я в політичній системі нової федерації на паритетних із Молдовою засадах. Утім, цей план не влаштував молдовську сторону. 25 листопада 2003 року президент Молдови В.Воронін відмовився підписувати цей документ, незважаючи на те, що його було парафовано. Офіційною причиною відмови була названа необхідність подальшого проведення консультацій з ОБСЄ.

Український план щодо врегулювання придністровської кризи, з яким навесні 2005 року виступив Президент України В.Ющенко, передбачав проведення переговорів, на яких конфліктуючі сторони повинні були самі вирішити питання про статус Придністров’я [3].  В основу українського плану врегулювання покладені принципи „поетапності” і  „надбаного статусу”, які передбачають, що статус Придністров’я визначатиметься послідовно, поетапно, з урахуванням як раніше досягнутих домовленостей, так і шляхом вироблениия нових угод.

На цьому ж етапі створюється „Погоджувальний Комітет”, до складу якого входять по одному представнику від Республіки Молдова і  Придністров’я, а також по одному – від України, Російської Федерації і ОБСЄ. „Погоджувальний Комітет” уповноважується Сторонами сприяти подоланню розбіжностей у питаннях виконання або тлумачення цієї Угоди, якщо таке прохання надійде від одної зі Сторін [5].

Підсумком цих подій має стати документ, щодо остаточного врегулювання конфлікту і визначення статусу  Придністров’я, прийняття відповідних законодавчих ініціатив до своїх конституцій.

Таким чином, унаслідок невирішення питань було втрачено не тільки землі, а й порушено безпековий баланс регіону. Створено сприятливі умови для появи нового конкурента на річці Дунай у галузі перевезення вантажів. А з дозволом на побудову молдовського нафтотерміналу з`явився загрозливий регіональний суперник України в енергетичному секторі. В результаті поступок України  Молдова дістала вихід до узбережжя Дунаю, яке придатне для будівництва порту та нафтотерміналу, перетворившись на морську державу.

 

Список використаних джерел

1. Дірун А. Посередницька діяльність України в урегулюванні Придністровського конфлікту / А. Дірун // Людина і політика. — 2004. — № 4. — С. 51—54.

2.  Левусь Д. Чорна діра, або Боротьба з транскордонною злочинністю, як необхідна складова врегулювання придністровського конфлікту /  Д. Левусь, О. Турган // Зовнішні справи. — 2007. — № 11. — С. 34—37.

3.  Митний конфлікт із Придністров’ям [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.ucipr.org.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=5561.— Назва з екрану.

4. Пінцак В. Робити його територію вільною від закону: Добровольчий рух у Придністров`ї та Україна / В. Пінцак // Політика і час. — 2006. — № 1. — С. 70—75.

5.  Придністровський конфлікт [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://edu.cirs.kiev.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=41&Itemid=48. —  Назва з екрану.

Категорія: Зовнішня політика України на сучасному етапі | Дата: 02.03.2011
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright Istfak-MDU © 2008-2017