УДК 061.1(4-6)(043)
МЕХАНІЗМИ ОБСЄ ІЗ ВРЕГУЛЮВАННЯ
КОНФЛІКТІВ:РОЛЬ В НОВІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
Ясірова Ю.Ф.,
студентка ОКР «Магістр» спеціальності «Міжнародні відносини»
Маріупольського державного університету
В умовах
глобалізації вирішальний вплив на систему європейської безпеки завдають
регіональні локальні конфлікти. Вони стають індикаторами багатьох кризових
явищ, які накопичилися після закінчення «холодної війни», а також випробуванням
на міцність і ефективність сучасних міжнародних інститутів забезпечення
безпеки. Акцент, як правило, робиться на ролі таких організацій як НАТО і ООН.
Однак важливою і актуальною видається оцінка участі в процесі врегулювання криз
Організації з безпеки та співпраці в Європі / ОБСЄ. Саме вона є єдиним загальноєвропейським
інститутом, створеним для запобігання та вирішення конфліктів. У рамках цього
інституту можуть взаємодіяти всі європейські держави за трьома вимірами
діяльності організації. Отже, розглянемо механізми діяльності ОБСЄ із
конфліктного врегулювання та їхню роль в системі європейської безпеки.
Перш за все, слід відзначити, що з закінченням «холодної війни» та
блокового протистояння почалася ціла черга локальних конфліктів на території
колишніх СРСР та Югославії. Саме в цей переломний для європейської історії
період значення НБСЄ/ОБСЄ дуже зросло. Еволюціонували підходи організації до
оцінки військово-політичних загроз. Підтверджувалося, що європейській безпеці
вже не загрожувала можливість великого конфлікту між блоками. Організація
почала наділяти більше уваги локальним конфліктам, як одній з ключових загроз
безпеці, концентруючись в той же час на політичних і гуманітарних засобах
їхнього подолання [5, с. 41].
Таким чином, на початку 90-х рр. почали розроблятися механізми ОБСЄ з
врегулювання конфліктів. Серед них окремою групою можна виділити механізми в
рамках мирного врегулювання суперечок, які розроблялися на регулярних зустрічах
представників держав-учасниць НБСЄ і на чотирьох спеціальних нарадах експертів
НБСЄ з мирного врегулювання спорів.
В 1975 р. учасники НБСЄ визнали передчасним прийняття документу з
обов'язкової системи врегулювання суперечок в Європі і включили в текст
Гельсінського Акту положення про подальшу роботу над новим «загальноприйнятним
методом мирного врегулювання, спрямованим на доповнення існуючих засобів». Таким
чином, мандат першої і другої Нарад експертів НБСЄ з мирного врегулювання
спорів полягав у виробленні подібного «загальноприйнятного методу». Тому на
нараді 1978 р. в Монтре експертам вдалося виробити основоположні принципи
методу, названі «загальним підходом». В підсумковому документі другої Наради
експертів НБСЄ з мирного врегулювання спорів в Афінах вказувалося лише на
доцільність «продовжити обговорення цього питання» [6].
Третя Нарада 1991 р. в Валлетті виявилася більш продуктивною. Нарада
прийняла 8 лютого 1991 р. документ «Принципи врегулювання суперечок і положення
процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів». Документ передбачав створення
спеціального «Механізму НБСЄ з врегулювання спорів» - Валлеттського механізму,
завдання якого полягало б у винесенні рекомендацій державам щодо оптимальних процедур
врегулювання суперечок. Принципова новизна цієї процедури полягала в тому, що
вона приводилась в дію внаслідок одностороннього звернення або вимоги кожної зі
сторін суперечки.
Особливість Механізму полягає в тому, що «розгляд спору, проведений
Механізмом, і будь-які зроблені ним зауваження або поради є конфіденційними,
хоча факт створення Механізму може визнаватися відкрито». Нова процедура НБСЄ з
врегулювання спорів не застосовується, якщо одна зі сторін вважає, що суперечка
зачіпає питання територіальної цілісності або національної оборони, права на
суверенітет над територією. Істотний елемент валлеттської процедури полягає
також в тому, що за взаємною згодою сторін у спорі новий Механізм НБСЄ може
здійснювати функції зі встановлення фактів, проводити експертні дії щодо
предмета спору, складати доповіді. [4, с. 85].
Четверта Нарада експертів НБСЄ з мирного врегулювання (Женева, 1992 р.)
виробила остаточні рекомендації щодо системи мирного врегулювання спорів в
рамках НБСЄ, які були офіційно прийняті Радою НБСЄ на Стокгольмській зустрічі
15 грудня 1992 р. Система складається з чотирьох елементів:
― Механізму
НБСЄ з врегулювання спорів;
― Конвенції
з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ;
― Комісії
НБСЄ щодо примирення;
― Положень
з директивного примирення.
Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ передбачала спільну
процедуру примирення і арбітражу на основі угод ad hoc або на основі попередніх
взаємних заяв. Комісія з примирення може створюватися за односторонньою заявою
держави-учасниці Конвенції. Процедура примирення полягає в тому, що якщо
сторони прийдуть до врегулювання, то умови цього врегулювання фіксуються в
резюме висновків. На цьому розгляд закінчується. У разі незгоди сторін Комісія
складає заключну доповідь з пропозиціями щодо мирного врегулювання спору та
доводить його до відома сторін. Якщо протягом 30 днів сторони не погоджуються з
пропозиціями, доповідь відсилається Раді НБСЄ. Арбітражний трибунал може
створюватися за обопільним зверненням сторін чи за одностороннім проханням
держави-учасниці Конвенції після закінчення 30 днів після представлення
доповіді Комісії з примирення Раді НБСЄ.
Положення про Комісію НБСЄ щодо примирення, прийняте на Стокгольмській
зустрічі, направлено на доповнення валлеттської процедури мирного врегулювання
спорів. Ця процедура примирення розглядалася як одна з можливостей. Положенням
передбачено, зокрема, що держава-учасниця може в будь-який час заявити, що вона
на умовах взаємності погодиться з процедурою примирення Комісії щодо спорів між
ним та іншими державами-учасницями. Держава-учасниця може також зробити заяву,
що вона буде вважати обов'язковими, на умовах взаємності, будь-які умови
врегулювання, запропоновані Комісією.
Положення з директивного примирення передбачають, що Рада НБСЄ або Комітет
старших посадових осіб (КСПО) «можуть наказати двом будь-яким
державам-учасницям вдатися до процедури примирення з метою надання їм сприяння
у вирішенні спору, який вони не змогли врегулювати протягом розумного періоду
часу». В зазначеному випадку або Рада НБСЄ, або КСПО можуть наказати сторонам
передати суперечку на розгляд Комісії з примирення [3].
Таким чином, до механізмів ОБСЄ в рамках мирного врегулювання суперечок
належить Валлеттський механізм, який був остаточно сформований у 1992 р. Він використовується ОБСЄ в ситуації, коли сторони значний час не в змозі
врегулювати суперечку шляхом прямих консультацій чи переговорів або домовитися
про процедуру його врегулювання.
Іншим важливим
механізмом ОБСЄ з врегулювання конфліктів стає діяльність бюро і місій
організації на місцях, а також функціонуванням таких інститутів як Центр із
запобігання конфліктів, Верховний комісар у справах національних меншин. Основним
інструментом стають місії, що направляються до зон конфліктів. З розпадом СРСР і утворенням нових держав до
складу НБСЄ/ОБСЄ були включені колишні радянські республіки. Це означало зміни
як у складі організації, так і в практиці її функціонування. В той же час
участь нових держав, в частині яких мали місце збройні конфлікти або етнічна
напруженість, послугувала «стимулом» для створення і розвитку структур
превентивної дипломатії в рамках НБСЄ. Відкриті і латентні конфлікти на
пострадянському просторі спонукали розглядати його в якості регіону підвищеного
ризику. В якості загальноєвропейської організації з забезпечення безпеки ОБСЄ
перетворилась таким чином на справжню «лабораторію» досвіду превентивної
дипломатії, що простежувалось в ході місій в Балтії, Грузії, Молдові, Таджикистані,
Україні, Нагірному Карабасі, Чечні, Косово [1].
Однак результати участі ОБСЄ в урегулюванні конфліктів і криз не дозволяють
говорити про високу ефективність даної організації у сфері забезпечення
безпеки. В процесі врегулювання виявилися розбіжності в позиціях країн, які
брали участь в конфліктній взаємодії, з питання про те, яке місце має займати
ОБСЄ в системі європейської безпеки, і яким чином має відбуватися координація
її дій з ООН, НАТО чи ЗЄС. Так, можна відзначити другорядну роль Організації з
безпеки та співробітництва в Європі, наприклад, в Грузії та Косово, де постійні
місії діяли відповідно з 1992 і 1995 рр. Ця роль зводилася, як правило, до
післявоєнного врегулювання та відновлення, тоді як ключову функцію в конфліктах
відігравали спочатку сили НАТО (KFOR), потім місія ЄС.
Отже, механізми ОБСЄ, розроблені ще на початку 1990-х рр., не були
достатньо дієвими. Вони залишили у спадщину так звані «заморожені конфлікти» у
Нагорному Карабасі, Придністров’ї. Незважаючи на наявність значного потенціалу
з врегулювання конфліктів, ОБСЄ не змогла продемонструвати достатню
ефективність в якості самостійного інституту забезпечення європейської безпеки.
Серед основних факторів, що вплинули на такий розвиток ситуації можна виділити:
― розбіжності
в розумінні ролі ОБСЄ в новій системі європейської безпеки державами;
― відсутність
у ОБСЄ самостійного ефективного силового компоненту для вирішення конфліктних
ситуацій;
― обмежена
мобільність структур ОБСЄ в ситуаціях, що вимагають швидкого прийняття рішень
(зокрема, через процедуру прийняття рішення шляхом консенсусу);
― існування розходжень у розумінні поділу сфер
відповідальності між НАТО і ОБСЄ.
До того ж розроблені механізми стали застарілими для сучасного становища. А
тенденція до розмивання кордонів між трьома вимірами залишила слід на
діяльності ОБСЄ у сфері врегулювання конфліктів, що включає засоби політичного
і гуманітарного характеру і в той же час передбачає деякі військово-політичні
механізми (відправка військових спостерігачів в конфліктні регіони).
Тобто в новій системі європейської безпеки вони потребують змінення і
доповнення. З такою ініціативою вперше виступила Росія, запропонувавши в
2008 р. заключити Договір про європейську безпеку. На саміті ОБСЄ в грудні
2010 р. у фокусі уваги також були питання вирішення затяжних локальних
конфліктів. Тим не менш, жодна з зазначених спроб трансформації механізмів з
врегулювання конфліктів не була реалізована: ДЕБ ще не підписано, а на саміті
не прийнято остаточного рішення [2]. Таким чином, незважаючи на те, що на
стадіях превентивної дипломатії і постконфліктного устрою світу ОБСЄ був накопичений
продуктивний досвід, який був з різною часткою успіху застосований у вирішенні
регіональних конфліктів, питання адаптації механізмів ОБСЄ до сучасних умов
системи європейської безпеки залишається відкритим.
Список використаних джерел
1. Zellner
W. The OSCE Uniquely Qualified for a Conflict-Prevention Role [Electronic resource] / W. Zellner. — Режим доступу : http://www.conflict-prevention.net/page.php?id=45&formid=72&action=show&articleid=17.
— Title from the screen.
2. В фокусе саммита ОБСЕ - разрешение
конфликтов [Електроний ресурс]. — Режим доступу : http://thenews.kz/2010/12/03/636966.html.
— Назва з екрану.
3. Васильцова Н. Роль ОБСЕ в новой системе
европейской безопасности на примере урегулирования Косовского кризисна
[Електроний ресурс] / Н. Васильцова. — Режим доступу : http://www.prof.msu.ru/publ/balk/009.htm.
— Назва з екрану.
4. Евдотьева М. Военно-политическое измерение ОБСЕ:
состояние и тенденции развития / М. Евдотьева
// Международная жизнь. —
2010. — № 11. — С. 79—92.
5. Зуева К. СБСЕ/ОБСЕ: вчера, сегодня, завтра / К. Зуева
// Мировая экономика и международные отношения. — 2005. — № 4. — С. 39—46.
6. Самвелян
Т. Международные споры:
становление системы урегулирования
в рамках ОБСЕ [Електронний ресурс] / Т. Самвелян. — Режим доступу: http://www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2004/05/28/0000159556/007Samvelyan1998_2.pdf. — Назва з
екрану.
| 
