УДК 327(73+410)”1945/1991”(045)

ОСОБЛИВОСТІ ВІДНОСИН США І ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З 1945 ПО 1991 РР.

Токіна О. Ю.,

студентка ІІІ курсу спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету

«Особливі відносини» між Сполученими Штатами Америки та Великобританією, що склалися внаслідок об'єктивних обставин міжнародної ситуації напередодні Другої світової війни, пройшли складний процес становлення, їхнє виникнення і формування відбувалося у період необхідності співпраці та співпадіння національних інтересів обох країн. Найважливіша спільна мета — подолати держав-агресорів на чолі з Німеччиною — настільки зміцнила англо-американський союз, що, досягнувши її, Вашингтон і Лондон продовжили будувати повоєнний світ разом. Тісна співпраця обох країн просліджувалась впродовж всього періоду «холодної» війни.  

Водночас «особливі відносини» з самого початку не були рівноправним партнерством, оскільки зароджувалися у період послаблення могутності Британської імперії і виходу США на міжнародну арену як світового лідера. Цим і пояснюється їхня асиметричність.

Весь комплекс міждержавних зв'язків США і Великобританії здійснюється на основі спільності мови, історії, традицій, культурних і духовних чинників, що об'єктивно зближує американський і британський народи та визначає життєву потребу в їхніх двосторонніх відносинах. Обидві сторони ще з часів Другої світової війни зрозуміли взаємну вигоду такої співпраці: США допомогли Великій Британії витримати натиск гітлерівських військ і здобути перемогу у війні, а Великобританія, у свою чергу, спонукала США вийти з добровільної ізоляції на міжнародну арену і допомогла посісти місце світового лідера [5, с. 40].

Нова глобальна стратегія США розроблялася на основі праць таких американських політологів, як Г. Уайджерт, Н. Спайкмен, Р. Странус-Хюпе, В. Стефансон та ін. Відправною точкою для висновків цих учених послужила теза про те, що США покликані відіграти особливу роль у світі [7, с. 112].

Слід зазначити, що більшість американських авторів дотримувалися тієї думки, що після Другої світової війни США не залишається нічого іншого, як вступити в тісний альянс з Великобританією для успішного досягнення своєї мети на «центральному материку», за визначенням британського геополітика Х. Макіндера – «Хартленді» (Heartland), що є осередком континентальних мас Євразії. Х. Макіндер вважав Хартленд «географічною віссю історії» – найбільш сприятливим географічним плацдармом для контролю над усім світом [9].

Великобританія у свою чергу розглядала США  як головний та надійний гарант політичної, економічної та воєнної безпеки Британії, що забезпечували підтримку її великодержавної геостратегії. Виходячи з цього, Англія обрала собі позицію стороннього спостерігача у європейських процесах [7, с. 112-113].

Американські і англійські лідери прагнули до зміцнення відносин між двома країнами, розглядаючи їх, як з'ясувалося, в якості основи для більш широкої коаліції. Крім того, володіючи важливими політичними зв'язками в Західній Європі і підконтрольній території, Великобританія була необхідним союзником для США. Сама ж Великобританія опинилася під загрозою фінансового банкрутства, від якого вона могла бути врятована лише за допомогою американських фінансових ресурсів.

З моменту утворення НАТО в 1949 р. вся Європа виявилася остаточно розколотою на два протиборчих одне одному табори. У цей час американо-англійські відносини значно зміцнилися, вони подолали багато розбіжностей, які між ними були, і консолідували навколо себе країни Західної Європи, виступаючи з ідеєю утворення Європейського оборонного співтовариства [4].

 У 50-х рр. основний напрямок зовнішньої політики Великобританії фактично не змінився в порівнянні з першими післявоєнними роками. Її зовнішньополітичний курс базувався на концепції «трьох кіл», сформульованої Черчиллем ще після війни. Протягом довгих років на цю теорію посилалися як на офіційну доктрину. Черчилль розділив вільні народи, які сповідують демократію, на три великих кола. У перше коло він відніс країни Британської Співдружності Націй і Британську імперію з усіма її територіями. До другого кола – всі англомовні країни, об'єднані навколо Сполучених Штатів. Усередині цього кола сама Англія, Канада і всі інші британські домініони грали б першорядну роль. Нарешті, до третього кола увійшла б єдина Європа [8].

Однак міжнародна обстановка 50-х рр. – зростаюча міць соціалістичних країн, і особливо СРСР, успіхи національно-визвольного руху, прагнення американського імперіалізму до світового панування, швидке зміцнення позицій західнонімецьких монополій – у значній мірі впливала на зовнішньополітичний курс Великобританії. На її території з'явилися американські військові бази.

У 1957 р. англійським і американським урядами була вперше сформульована доктрина «взаємозалежності». Англійські ядерні сили були об'єднані з американськими. Співпраця США та Великобританії в оборонній сфері стала представляти комплексну систему налагоджених військово-промислових контактів, що охоплюють широкий спектр виробничих циклів зі створення різних видів озброєнь, значна частина яких поставляється для потреб обох держав [3].

Разом з тим на взаєминах між Великобританією і США не могло не позначатися поглиблення міжімперіалістичних протиріч. Це чітко проявилося під час Суецької кризи 1956 р.

Провал англо-франко-ізраїльської агресії загострив англо-американські відносини. США і Британію об'єднувало прагнення зміцнити імперіалістичне панування на Близькому Сході, але кожна з держав домагалася зміцнення насамперед своїх власних позицій. Зігравши роль одного з підбурювачів агресії, США у вирішальний момент вирішили більш вигідним відмежуватися від своїх союзників. Це викликало обурення англійських консерваторів. Більше 100 членів правлячої Консервативної партії внесли в палаті громад резолюцію, що засуджувала позицію США в Суецькій кризі, яка «загрожує небезпечними наслідками для Атлантичного союзу» [2].

Хоча в англо-американських відносинах і виникали серйозні розбіжності, збереження цього союзу розглядалося як важливе завдання англійської зовнішньої політики. Правлячі кола Великобританії отримували чималі економічні та військово-політичні вигоди з «особливих відносин» з США.

Але і цей відкритий конфлікт було подолано двома державами, а Велика Британія остаточно перейшла на роль «молодшого партнера» в англо-американському союзі і беззастережно перебувала у фарватері зовнішньої політики США. Після Суецької кризи «особливі відносини» США та Великої Британії стали незаперечним фактом міжнародного життя [5, с. 120].

Багато протиріч в правлячих колах Великобританії було навколо питання вступу Англії в «Загальний ринок». Ще в 1957 р. США висунули цю пропозицію, розраховуючи, що вона стане їх «троянським конем» в цій спільноті європейських держав. У той час Британія категорично відмовилися від цієї пропозиції. Але вже в 1961 р. британський уряд на чолі з Макмілланом почав переговори з країнами «Загального ринку» про приєднання до цього економічного блоку. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на рішення країн-членів ЄЕС на вступ Великобританії до цієї структури. Лише 1 січня 1973 р. вона спромоглася вступити до Європейського співтовариства [7, с. 115]. На початку 70-х рр. американський президент Р. Ніксон та англійський прем'єр-міністр Е. Хіт демонстративно перевели «особливі відносини» в ранг «звичайних» з метою полегшити для Великої Британії вступ до ЄЕС. Після того як Лондон здобув членство в цій європейській організації, англо-американські відносини повернулися до своєї традиційно «особливої» ролі.

Проте саме в період 70-х  рр. Британія віддаляється від США. Виникає ідея формування політичного союзу європейських країн та їх інтеграції у сфері міжнародних відносин та політики безпеки. Такий варіант інтеграційних процесів у Вашингтоні сприйняли негативно. У квітні 1973 р. помічник президента Сполучених Штатів із питань національної безпеки Генрі Кіссінджер виступив із проектом «Нової Атлантичної Хартії», в якій передбачалось закріпити взаємовідносини між США та країнами Європейської Економічної Спільноти. Фактично мова йшла про те, щоб розширити права НАТО: регламентувати не тільки оборонну політику держав Західної Європи, але і їх курсів у сферах вироблення зовнішньополітичних та економічних рішень. Проте європейські країни альянсу не погодились на розширення компетенції НАТО так сильно [6].

За часів правління Р. Рейгана і М. Тетчер «особливі відносини» США і Великобританії досягли вершини свого розвитку. У повному обсязі характер англо-американських привілейованих стосунків виявився під час Фолклендської війни 1982 р., коли США підтримали Англію в боротьбі з Аргентиною всупереч своїм зобов'язанням перед країнами Південної Америки, закріпленими у міжамериканських договорах. Це свідчило про те, що як для Лондона, так і для Вашингтона англо-американські відносини, здійснювані на основі «неписаної угоди», є пріоритетними [5, с. 231].

Крах біполярної структури міжнародних відносин привів не до багатополюсного світу, як очікували багато хто з політологів, зокрема, апологети політичного реалізму, а до однополярної міжнародної структури, монопольному становищу в ній Сполучених Штатів. У цих умовах статус і місце великих держав у міжнародному ранжуванні стали ще більш невизначеними. Якщо США здатні здійснювати вирішальний вплив на формування та функціонування міжнародної системи, вибір моделі регулювання, то вони, по суті, і є єдиною великою державою світу [1].

Внаслідок кардинального перерозподілу сил на міжнародній арені відбулося зміщення основних зовнішньополітичних пріоритетів США. Перед Вашингтоном стояло першочергове завдання зберегти провідні позиції у світі і найвигідніше використати для своєї країни ситуацію, що склалася, в якій США, позбувшись потужного конкурента в особі СРСР, виявилися єдиною наддержавою на планеті. Зрозуміло, що серед перспектив, які відкрилися перед Сполученими Штатами, традиційні відносини з Британією відійшли на другий план  [5, с. 40-41].

Таким чином, слід відзначити, що тісна співпраця Сполучених Штатів Америки і Великої Британії у політичній, економічній, військовій сферах, а також у галузі ядерних озброєнь зробила обидві країни взаємозалежними до такої міри, що навіть відкритий конфлікт у стосунках між Вашингтоном і Лондоном під час Суецької кризи був ними подоланий. Зазнавши чимало випробувань, апогеєм яких стали вищезазначені Суецькі події, «особливі відносини» США і Британії утвердилися  і вступили в фазу розвитку, поглиблення і вдосконалення.

Після закінчення «холодної війни» в відносинах між США і Великою Британією почався новий етап, але стосунки як і раніше здійснювались на основі «неписаної угоди» й залишалися пріоритетними.

Список використаних джерел

1. З історії встановлення нового світового порядку та роль США в цьому процесі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/NaUKMA/Ist/2007_65/09_kychmenko_em.pdf. — Назва з екрану.

2. Итоги второй мировой войны для Англии [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.sudden-strike.ru/history/detail.php?ID=2676. — Название с экрана.

3. К вопросу о военно-техническом сотрудничестве США и Великобритании [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdnuet/gum/2010_2/14.pdf. — Название с экрана. 

4. Налаживание «особого партнерства» США и Великобритании (1945-1956) [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.ipolitics.ru/lnk/341.htm. — Название с экрана.

5.  Пик С. США – Велика Британія: «особливі відносини» / С. Пик  — К. : Знання, 2006. — 283 с.

6.  Трансатлантичні відносини  70-х рр.  ХХ ст.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nzvdpu_ist/2008_13/inwi%20sekcii/transatlantuchni%20vidnosunu.pdf. — Назва з екрану.

7.  Храбан І. «Третій шлях» Великої Британії в європейській політиці / І. Храбан // Людина і політика. — 2004. — № 2. — С. 112—121.

8.  Черчилль [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://lib.rus.ec/b/101334/read#t46. — Название с экрана.

9. Mackinder’s World [Electronic resource]. — Mode of access :http://www.unc.edu/depts/ diplomat/AD_Issues/amdipl_14/sempa_mac1.html. — Title from the screen.